Віталій Хиля повернувся з полону до України після 25 місяців очікування

«Мама, наш Віталік вже в Україні»: після 25 місяців полону повернувся воїн з Малина — Віталій Хиля

Для Галини Хилі, матері захисника, новина про повернення сина з полону надійшла в звичайний робочий день. Раптовий дзвінок прийшов з телефону молодшого сина. Кілька секунд розмови — і ті слова, на які родина чекала більше двох років, нарешті пролунали.

«Він подзвонив і сказав: “Мама, наш Віталік вже в Україні. Поміняли нашого Віталіка”. Я навіть не знаю, як це передати… Я ж чекала цього кожного дня. Кожен обмін я чекала. Дуже важко було. Для нього там було ще важче, я розумію, але і для мене теж було дуже важко».

Галина також зазначила, що зателефонувала представникам Координаційного центру з питань поводження з військовополоненими, де підтвердили, що її син дійсно вже на українській землі.

Зараз поговорити з Віталієм особисто вона поки не змогла. «Сказали, що він має передзвонити. Я чекаю. Уже просто чекаю, коли почую його голос, і не вірю, що це буде зовсім скоро», — ділиться жінка тремтливим голосом.

Два довгих роки очікування

Віталій Валерійович Хиля — мешканець Малина, народжений у 1987 році. До мобілізації він працював слюсарем-ремонтником на підприємстві «Папір-Малі». Це була звичайна робота, знайоме життя та дружній колектив.

Восени 2023 року на виробництві вручили повістку. Мама згадує той день дуже чітко. Вона намагалася переконати сина не поспішати з рішенням, але він уже все вирішив.

«Його мобілізували — принесли повістку прямо на роботу. Я його просила: може, не треба, може, почекаєш. А він сказав: “Я піду, мама”. Він у мене такий — якщо вже вирішив, то зробить. Не сумнівався».

Після мобілізації Віталій пройшов навчання — спочатку в Україні, а потім у Польщі. Підготовка тривала недовго, і вже на початку 2024 року його підрозділ опинився на передовій.

Галина пригадує, що син небагато говорив про службу. Як і багато інших військових, він не хотів зайвий раз тривожити рідних.

«Їх відправляли на нуль. Раз, другий, третій… Я ж не знаю, скільки там було таких виїздів. Він не розповідав багато. Мабуть, не хотів мене лякати».

На початку січня 2024 року, у ході одного з бойових виходів, Віталій разом із двома побратимами потрапив у полон біля населеного пункту Терни на Донеччині.

«Вже не було чим їм відбиватися. Командир сказав відходити… І вже були видно росіяни. Там їх і взяли».

Перші місяці стали періодом повної невідомості для родини. Віталій вважався зниклим безвісти.

«Ми не знали нічого. Я і мій чоловік — пенсіонери, здоров’я погіршилось, всі нерви, всі сльози виплакали. Чекали, питали, дзвонили. Потім прийшла смс від росіянина до молодшого сина. Написав: “Ваш брат у нас в полоні. Він нагодований, все з ним добре”. Зрозуміло, як там “добре”… Але, принаймні, стало зрозуміло, що він живий».

Офіційна інформація прийшла лише наприкінці квітня 2024 року через Червоний Хрест.

Відтоді настали довгі місяці мовчання. Лише через півтора року родина отримала перший лист від Віталія, де стало відомо, що він перебуває далеко від України — в Удмуртській республіці, у місті Глазов.

«Прийшов маленький клаптик паперу. Він написав, що в полоні, що все добре. Але ж ми розуміємо, що вони можуть написати що завгодно. Їм дають папірець і кажуть: пиши».

Незважаючи на це, Галина зазначає, що весь цей час продовжувала сподіватися на кожен обмін і новини про своєму сина.